«В кожному дорослому живе дитина, яка знає ціну хорошій палці» — як Логінов Роман побудував UGC-спільноту любителів палок
Логінов Роман навесні 2026 року запустив те, що жоден маркетолог не наважився б запітчити на стратсесії: спільноту навколо звичайних палок з лісу. П.А.Л.К.А. — Перша Асоціація Любителів Крутих Апаратів — почалася з Threads, де люди почали тегати акаунт із фотографіями своїх знахідок, і за кілька місяців виросла в живу UGC-спільноту з власною системою оцінювання, нумерацією та сотнями заявок в директ.
Ми поговорили з Романом про те, як це працює і що з цього може взяти бізнес.
— Романе, майже всі компанії у світі бажають створити спільноту — коло однодумців, які діляться UGC, підтримують одне одного — і не всім це вдається. Ви ж змогли створити народний проєкт навколо звичайних палок. Розкажіть, звідки це пішло і коли вирішили, що час розвивати це серйозніше — створювати соцмережі і робити повноцінні огляди?
Чесно? Я нічого не вирішував створювати. Усе почалося з мого особистого акаунта в Threads. Я зрізав гілки у дворі, підняв одну цікаву палицю, запостив із підписом «зацініть палку» — і пішов далі займатися своїми справами.
А воно вистрілило. Близько 15 тисяч лайків за день. Наступного дня знайшов іще одну, виклав — знову залетіло. Потім палиці почали з’являтися звідусіль, мене стали тегати під чужими дописами: «оціни палку». Я спершу не розумів, як на це взагалі реагувати.
А далі був момент, про який тепер смішно розповідати. Я стояв у душі й думав: люди показують свої палки в тредсі, поодинці, а одного місця, куди можна принести знахідку — нема. І я просто вибіг з душу, із шампунем на голові, сів за комп’ютер перевіряти, чи є таке в Україні. Виявилося — не було.
І отут я вирішив твердо. Мені завжди хотілося чогось свого — а тут я побачив, що це може бути ще і цілою культурою. Де доросла людина може принести палицю й радіти їй так, наче їй знову шість. Тим паче в наш непростий час, я хотів би дати людям щось дуже просте.
17 березня сів за роботу, а 20-го запустив. Так з’явилася П.А.Л.К.А
— Ви особисто модеруєте кожну заявку і пишете кожен огляд. Що змушує людину взагалі піти знайти класну палку, сфотографувати її, поділитися і відмітити вас — як ви це розумієте?
Спершу цікаве спостереження: в більшості це дорослі люди. Я вірю, що палиця в руках дорослої людини вмикає щось дуже давнє. Кожен із нас у дитинстві піднімав палицю і одразу знав: це не палиця, це меч або посох. Ми це розуміли без пояснень. А потім виросли.
І ось людина йде з роботи, бачить біля дороги палицю — і всередині щось впізнає. Але дорослому ніяково просто так підняти гілку й нести додому. А коли є П.А.Л.К.А., у нього раптом зʼявляється привід. Ми наче видаємо дорослим дозвіл знову бути собою.
Переглянути в Threads
Тому й тегають. Людина ділиться не палицею — вона ділиться маленькою радістю, яку соромилася показати. А ми її за це не висміюємо, а навпаки — приймаємо всерйоз, з номером у реєстрі й чесною оцінкою. І виходить, що вперше за багато років хтось сказав їй: так, ти правильно це відчув. Твоя палиця справді крута.
Думаю, люди приходять саме за цим. Не за оцінкою палиці — за дозволом порадіти.
— Бренди, які намагаються повторити подібне, зазвичай починають з контент-плану і бюджету — і це не працює. Де, на вашу думку, тут ламається механіка?
П.А.Л.К.А. вистрілила саме тому, що я нічого не планував. Не думав про монетизацію, не малював воронок. Я щиро вважав, що знайшов круту палицю, і так само щиро оцінював чужі. Люди прийшли саме на це. А бренд на старті приходить з потребою у виручці. І хоч як гарно це не впакувати, всередині сидить розрахунок, і він просвічує. Спільнота будується навколо чогось, у що ти справді віриш безкорисливо.
— Людина надсилає вам палку на огляд, і що стається з нею далі? Чи є команда залучена в проєкт, що допомагає вам вести його?
Спершу я просто дивлюся на палицю і прикидаю, з чим вона асоціюється. Часто це зрозуміло з перших секунд — палиця сама говорить. Іноді треба роздивитися: тоді прошу додаткові фото, уточнюю розмір і де знайшли. Це впливає на вердикт.
А далі починається невидима частина роботи. Я багато читаю — про давню зброю, магічні посохи з фільмів, міфічних істот, богів. Щоб, беручи палицю, одразу розуміти: оце посох, оце радше булава, а оце взагалі морський дракон. Якби не це, огляди були б просто «гарна палка, 7 з 10» — а так у кожної з’являється біографія.
Щодо команди — мушу зізнатися. У нас є СММ-директор. Це моя такса Арчі. Дехто всерйоз вважає, що саме він веде всі акаунти П.А.Л.К.А., і я їх розумію — вигляд у нього відповідальний. Ще я раджуся з дівчиною — вона відповідає за «соцопитування», свіже око, і допомагає знімати контент.
Але сто відсотків оглядів я пишу сам. Поради порадами, а вердикт, опис і бали — завжди мої. Це принципово: інакше зникне той єдиний голос, заради якого люди приходять
— У проєкту є Threads, Instagram, Telegram — це різні платформи, і в них різна механіка. Як працює ваша воронка залучення, де спільнота живіша і чому, на вашу думку?
Threads — це серце й головне джерело органіки. Тут усе почалося. Це місце живого спілкування: люди тегають, кидають палиці, ми перемовляємось у коментарях.
Instagram — строгіший, офіційний фасад. Туди йдуть тільки готові огляди, плюс рілси, де я показую процес: як обробляю палиці. Це вітрина — туди приходять подивитися на результат.
А Telegram ми називаємо Канцелярією — і назва не випадкова. Це все, що за кулісами. Там я показую невдачі, те, що тільки запускаю, раджуся з підписниками. І вони реально допомагають: підказують, голосують, ловлять мене на помилках.
Якщо Instagram — парадний кабінет, то Канцелярія — підсобка, де видно, як насправді робиться робота.
— Чим ви займаєтеся поза проєктом про палки? Що особисто вам дав цей проєкт — крім підписників?
Поза проєктом я графічний дизайнер, на фрілансі вже понад п’ять років. Тому вся візуальна частина П.А.Л.К.А. — фірмовий стиль, презентації оглядів — це моя стихія, я це робив із задоволенням.
А що дало особисто… Як я вже казав — щось своє, щось рідне. Те, чого давно хотілося. І найбільше гріє не статистика, а живі коментарі — коли люди пишуть слова підтримки. У мене над робочим столом навіть висить великий плакат: я зібрав на ньому десятки коментарів, де люди пишуть, що П.А.Л.К.А. — це класно, що це їм робить день. Дивлюся на нього щодня. Жодна цифра охоплень так не працює.
З’явилися навіть хейтери — і я цьому, як не дивно, радію. Поки ти нікому не цікавий, тебе ніхто не чіпає. А коли почали чіпати — значить, дійшло до достатньої кількості людей, щоб серед них знайшлися незгодні. Сприймаю як комплімент.
Але головне проєкт мені дав відчуття, що звичайна палиця з двору зробила сотням дорослих людей маленьку радість. І що це придумав я.
— Чи були бренди, які заходили до вас з запитами про колаборації, співпрацю через цей проєкт?
На моє велике здивування — так. Були стрими, де люди спеціально шукали палиці для нас у прямому ефірі. Медіа робили з нами спільні дописи у своїй тематиці. Нещодавно український ювелірний бренд запропонував зробити срібну підвіску у вигляді нашої найкращої палиці — ось від такого я сам не очікував, що всерйоз відповім «давайте».
А просто зараз один великий благодійний фонд готує розіграш однієї з палиць, щоб зібрати кошти для військових. Усе розказати поки не можу — частина домовленостей ще не анонсована.
Але запитів стає більше з кожним тижнем. І деякі з них я б ще місяць тому прийняв за розіграш — а тепер це робоче листування.
— Як гадаєте, куди може розвиватися цей проєкт? Чи думали ви про масштабування, створення музею палок — чи це суто фанова вірусна історія?
Я вже не сприймаю це як фанову історію. Коли ти витрачаєш на «жарт про палиці» по вісім годин на день, питання «чи масштабувати» відпадає само собою. Воно вже масштабується — лишається тільки встигати.
Найближче й найбільше: цього літа готую велику виставку палок. Це складно організувати, тому вже не сам — є команда, з якою ми це робимо. Деталі поки притримаю. Але готуйтесь щось цікаве побачити в серпні.
Паралельно ось-ось запускаю крамницю П.А.Л.К.А. Там будуть і сертифікати, і самі палиці — знайдені й оброблені мною, кожна зі своїм паспортом. Не просто гілка, а апарат із біографією. Я хочу, щоб людина отримувала не сувенір, а артефакт.
А музей… знаєте, ще пів року тому я б засміявся з цього слова. А зараз уже не сміюся. Не обіцяю — але й не виключаю.
