Рекламна фотографія на практиці: як працювати з брендами світового рівня — досвід Олени Попової

Олена Попова — фотографиня з-понад 15-річним досвідом, яка працювала з такими відомими брендами, як McDonald’s, Pepsi, Lay’s, UNICEF, Silpo, АТБ, Альфа Страхування, Doritos та ФК «Динамо». Її шлях у фотографії почався з тихого захоплення світлом, обличчями та настроями, що з часом перетворилося на глибоке розуміння, як візуальні образи можуть впливати, переконувати й розповідати історії. Олена не лише створює вражаючі фото, а й викладає, досліджуючи, як зробити зображення зрозумілою мовою для брендів і людей. Вона також заснувала ProPhoto School, де навчає мобільній зйомці та візуальному мисленню.

Спеціально для Медіа Inweb Дар’я Сальник, студентка Навчально-наукового інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, поспілкувалася з Оленою, щоб дізнатися про її практичний досвід, поради та інсайти — від створення першого портфоліо до роботи з глобальними компаніями.

Ця розмова про те, як хобі може стати професією, особливо коли поєднуєш креативність, стратегію і сміливість діяти.

---

— Почнімо з основ. Уявімо, я тільки заходжу в комерційну фотографію. Здається, що це просто ще один жанр: зробити красиво, передати атмосферу — і на цьому все. Але раптом з’являються нові слова: бриф, технічні завдання, дедлайни, бюджети, продажі. Що для тебе рекламна зйомка? І чим вона принципово відрізняється від творчої, побутової або документальної?

Принципова різниця в тому, що рекламна зйомка має приносити замовнику гроші. Це не про естетику заради естетики, як у творчих чи індивідуальних проєктах. Тут усе підпорядковано результату. Наприклад, у персональній зйомці ми разом творимо: підбираємо ракурси, дивимось, що підходить. Там є місце для креативу. А в рекламі чітке технічне завдання й мета — продати.
Комерційні зйомки іноді допускають творчість, наприклад, в іміджевих кампаніях. Але навіть там усе працює на загальну стратегію.

Він потрапляє в її емоційні та кольорові тригери. І там уже немає місця для «мені так більше подобається». Якщо тобі здається, що дівчина мала б бути не руденька, а брюнетка, і ти її перетонувала у редакторі — це може виглядати хоч у 300 разів красивіше, але не спрацювати. І коли фотограф починає думати, що він краще за маркетологів розуміє, як має виглядати візуал — це трохи самовпевнено. Бо маркетологи працюють з аналітикою, фокус-групами та будують систему, яка має давати результат.

— Тобто ти радше сприймаєш себе не як креаторку, що формує візуальну мову бренду, а як фахівчиню, яка вирішує конкретні завдання?

Так, у рекламних зйомках саме так. Я чітко розумію, що можу видати максимум у межах технічного завдання, яке отримала, і при цьому не відчуваю: «о Боже, мої творчі крила обламали».

— Тож перейдемо до старту. Багато хто починає з того, що просто знімає для себе — на телефон, без техніки й бюджету. Як із цього виростає професія? В який момент ти зрозуміла, що рекламна зйомка — це справа, якою хочеш займатись? Чим це було зумовлено?

Коли я починала, це ще були часи динозаврів. Я любила знімати з дитинства: плівкові фотоапарати, «мильниці», полароїди. Але навіть не уявляла, що це може стати професією.
Я вчилась на юристку, була вже на третьому курсі, коли мені подарували дзеркальний фотоапарат. Було ліньки розбиратись з інструкцією, тож я просто пішла на курси фотографії. Там була дівчина, яка знімала глибокі, творчі кадри. Її хвалили, а мене ні. І я така: «В сенсі? Ну добре, піду і я знімати всіх підряд!»

З часом стало цікаво: а що, якщо ще й макіяж? Людина ж тоді виглядає зовсім інакше. Пішла на курси візажу. І ще років десять паралельно працювала візажисткою.

Десь через два роки після курсів постало питання: залишатись у прокуратурі чи пробувати фотографію. І я вирішила спробувати, але це було поєднання багатьох факторів. Мені не подобалась жодна галузь права, окрім кримінального. Але навіть там, після певного часу в прокуратурі, я чітко зрозуміла: ця система мене або зламає, або просто виплюне. Я не приживусь.
Я сиділа й реально ридала на судових засіданнях. Коли, наприклад, підсудний когось задавив, я намагалася себе заспокоїти: «Може, не до кінця задавив, може, він не винен?». А на допитах, замість того, щоб сухо ставити запитання, я слухала бабусь і співчувала їм: «Так, життя бентежне, я вас розумію». Тож коли врешті-решт довелося обирати у якому напрямку продовжувати рухатися, я вирішила: «Ні, я фотограф». А сама думаю: «Який фотограф? У мене ж усього одна зйомка за 300 гривень була».

Але якось воно само склалося. Перші роки чотири я навіть не думала в категоріях «вийде — не вийде». Не було сумнівів, бо не було такої опції. Просто робила.

І воно одразу пішло — активно, сильно. Так, багато роботи було безкоштовної або дуже малооплачуваної. Але все стабільно розвивалося й зростало.

— Добре, тоді про портфоліо. Це ж, по суті, вхідний квиток у сферу реклами. Якщо в мене є кілька знімків, але повноцінного портфоліо ще немає, то чи працює в такому випадку схема з вигаданими кейсами? Коли я фотографую продукцію бренду, відмічаю його в дописі й публікую?

Щоб така схема спрацювала, потрібен прям вау-ефект — фото має настільки зачепити, щоб у маркетолога бренду буквально зірвало дах. А таке, чесно кажучи, трапляється рідко.

Загалом так, однозначно варто пробувати. Я на лекціях студентам завжди раджу це як один зі способів старту. З міжнародними компаніями це, скоріше, виняток: фото має бути дуже автентичне й свіже, щоб зачепити. І навіть у такому випадку — максимум одна публікація, на довготривалу співпрацю розраховувати не варто.

А от із малими локальними брендами цілком реально. Особливо якщо не просто відмітити бренд, а ще й написати щось на кшталт: «Добрий день! Я дуже люблю ваш бренд, із задоволенням зняла для себе кілька кадрів. Якщо хочете, можете використати. Нічого не прошу, просто ділюсь». Це про повагу й про формат взаємної згоди. Ви робите щось приємне, і, можливо, отримаєте щось у відповідь. Але це вже бонус.

— Як має виглядати портфоліо, щоб тебе сприймали серйозно? Чи є якийсь мінімум, і що взагалі важливо: кількість, якість, тип робіт?

Усе залежить від того, куди саме ти хочеш потрапити. Якщо орієнтуєшся на індивідуальні зйомки, у портфоліо має бути видно твій стиль, рівень якості, загальний вайб, щоб потенційний клієнт одразу розумів, що отримає. А от для рекламних кампаній портфоліо повинне бути «глянцевим». Має бути видно, що ти вмієш працювати зі світлом, емоцією, обробкою і загалом здатна дати результат.

У рекламі портфоліо працює як залікова книжка. Спочатку ти працюєш на нього, а потім воно на тебе. Перші великі клієнти заходять складно: тендери, погодження, багато людей у процесі. Але коли в тебе вже є кілька гучних імен, усе стає простіше. Це як з оцінками: якщо скрізь по 95, і сумніваються, ставити 89 чи 91, зазвичай ставлять 91.

Якість, звісно, важлива. Але і кількість теж. Три фото в портфоліо не працюють, бо це виглядає так, ніби ти тільки вчора почала знімати. Так, бувають талановиті новачки, які фотографують круто вже в перший рік. Але якщо порівняти мене тоді і зараз — це зовсім різні рівні.

— Як ти ставишся до безкоштовних зйомок на старті? Це окей, якщо хочеться «набити руку»? Чи краще з самого початку вчитись себе цінувати й навіть за мінімальну оплату працювати на чітких умовах?

Оця історія про те, що «треба з самого початку вчитись цінувати себе» звучить красиво, але на практиці не дуже працює на старті. Спочатку потрібно просто багато знімати. Що значить «цінувати себе»? Ну, скажімо, ви вирішили, що ваш час коштує $100. А ви точно можете розслабити будь-яку людину перед камерою? Знайти її ракурс? Швидко видати якісний результат? Якщо ні, то це поки що не про ціну. Тому абсолютно нормально й правильно на старті фотографувати безкоштовно. Це чесно.

— Як ти знаходила свої перші зйомки? Це були знайомі, випадкові запити чи ініціатива з твого боку?

Я просто знімала усіх своїх одногрупників. До речі, дехто з них досі приходить — уже як клієнти.

Потім був гарний старт: я нафарбувала одну дівчину, і вона запросила мене відзняти інтерв’ю. Там я сфотографувала ще одного хлопця, тепер це мій близький друг, а тоді він був політтехнологом і мав свою школу. Я почала знімати для нього репортажі, йому дуже сподобалось, і з цього все реально рушило вперед. До речі, візаж дуже мене підстрахував. Бо багато людей, які спочатку приходили на макіяж, потім лишались і на фотосесії, і на інші проєкти. Так усе й закрутилось.

— А який був твій перший великий комерційний проєкт? Як ти його отримала, і чи змінилось щось у твоєму позиціюванні після цього досвіду?

Позиціювання точно не змінилось, у мене взагалі немає цієї історії про те, щоб зазнаватися чи змінюватися через клієнтів.

А от перше серйозне замовлення по грошах — це була зйомка для TVbet. Це компанія з ігрової індустрії, щось типу лото. Знімали в Польщі — великий, масштабний проєкт. Приблизно в той самий період почали масово заходити бренди через рекламні агенції: Сільпо, Novus, Sandora, Pepsi, McDonald’s. Вони всі з’явилися впродовж двох років — просто один за одним. А зараз це вже стало звичним: заходять нові — добре, класно. Але от тоді це справді був прорив.

— Чого, на твою думку, точно не варто боятися на старті? Наприклад: просити оплату, писати великим брендам, слухати фідбек? Які «страшилки», що лякали спочатку, виявилися міфами у твоєму досвіді?

Чого я боялася, і що виявилось дрібницею? Та, чесно кажучи, все, чого я боялася, виявилось не дрібницями. Але були моменти, які з часом стали неважливими. Наприклад, раніше переживала, що якщо прийду на роботу не у «правильному вигляді», мене сприймуть несерйозно. Зараз можу спокійно приїхати на велику бізнес-зйомку після пробіжки або перед нею у спортивній формі, і все нормально. Це взагалі ні на що не впливає.

— А чи не було проблеми з великою самокритикою на початку?

Чому на початку? Вона й досі є.

Але, як на мене, самокритика — це краще, ніж корона. Головне тримати її під контролем, щоб не скочуватись у самокопання. Я не вважаю це проблемою, скоріше навпаки — це завжди стимул рости.

— Сьогодні здається, що всі вже знімають — на телефон, на камеру, у студії, для брендів. Наскільки, на твою думку, ринок справді «переповнений»? І чи ще є місце для новачків, які лише стартують?

Місця багато. Так, фотографів і кріейторів багато — як і психологів, журналістів, дизайнерів. Але в кожного є своя аудиторія. Попит зараз дуже великий. І саме тому з’являється стільки нових фахівців. Це не просто про конкуренцію — це про те, що попит справді росте.

— А як виглядає організація великої зйомки? Є щось, без чого ти не стартуєш? І що важливо продумати заздалегідь?

Якщо це рекламна зйомка, то все максимально продумується: локації, моделі, образи — це базовий мінімум. Але з неочевидного — дуже важливо скласти чіткий план.

Наприклад, у якій послідовності все знімається, щоб не було простоїв, коли робити перерву, хто з моделей коли виходить. Це здається дрібницею, але без цього зйомка легко перетворюється на хаос. Зазвичай за графіком слідкує продюсер чи менеджер. Я теж іноді це контролюю, але коли фотограф ще й організатор процесу — це розфокус. Можна й так, але навіщо, якщо є люди, які роблять це професійно.

— Як зазвичай влаштована співпраця з гучними комерційними брендами на кшталт McDonald’s чи Pepsi? Це може бути прямий запит до фотографа чи зазвичай усе відбувається через складну структуру з агенціями?

Рекламна робота з великими брендами майже ніколи не відбувається напряму. Це завжди історія про рекламні агенції. Наприклад, як запускається реклама для McDonald’s? Компанія не може просто найняти підрядника, на кожну кампанію оголошується тендер. До участі залучаються щонайменше три рекламні агенції, і в кожній мінімум по три підрядники. Після цього саме замовник (не агенція, а бренд) обирає, з ким буде працювати. Усі великі компанії діють саме за такою схемою. Якщо вже є стала співпраця з агенцією, тоді тебе можуть регулярно залучати до проєктів. Але напряму великі бренди фотографів не наймають.

Так, бувають окремі випадки, коли маркетинговий відділ великої компанії сам організовує зйомки, але це винятки. Переважно так працюють середні або малі бренди: вони можуть звернутися до фотографа напряму. Але це вже не історія про масштабні рекламні кампанії. Бо коли йдеться про велику рекламу — питання не лише у «гарній картинці». Головне, щоб вона продавала. А для цього потрібна стратегія: врахування цільової аудиторії, історії бренду, реакцій на попередні кампанії, каналів дистрибуції, візуальної мови. І фотограф тут — лише одна з ланок. Ти можеш зробити класний візуал, але якщо не знаєш, куди й як його подати — це просто красивий контент, який нічого не дає. Умовно, можна мати суперестетичну сторінку в інстаграмі, але без стратегії вона залишиться зі 100 підписниками. Ти можеш бути глибоким, автентичним фотографом, але про тебе ніхто не дізнається, якщо немає правильної подачі.

— Іноді щось іде не за планом — техніка, світло, погодні умови. Як ти дієш у таких ситуаціях? Що для тебе працює як «рятівне» рішення?

Постійно щось іде не за планом. Але це все досвід. Чим більше таких ситуацій, тим гнучкішою ти стаєш у професії. Наприклад, якщо один раз на важливій зйомці не спрацює спалах, то після цього ти вже ніколи не забудеш запасні батарейки. Якщо злетить карта памʼяті, то завжди матимеш запасну й більше не тягнутимеш із надсиланням файлів. Передбачити все неможливо. Завжди знайдеться якась дрібниця, яку ти недооціниш, і саме вона стане наступним уроком.

— У рекламних фото важливо передати всі деталі: колір пакування, фон, фактуру. Як ти вибудовуєш кадр? Це інтуїція, заздалегідь складений мудборд чи чітке планування?

Все разом: і досвід, і інтуїція, і план, і правильні референси. Бо іноді, наприклад, мудборд складає недосвідчений менеджер, і тоді товар у кадрі може виглядати не так, як треба. Буває, що інший ракурс передає його краще, реалістичніше. Тому я завжди орієнтуюсь і на підготовку, і на те, як усе виглядає вже під час зйомки.

— Не всі в кадрі поводяться впевнено. Як ти допомагаєш людині розслабитись під час зйомки? Є якісь твої «фішки» або правила комунікації на майданчику?

Я з такими людьми просто говорю без упину. Серйозно. По-перше, коли під час зйомки фотограф мовчить, то це некомфортно навіть тим, хто зазвичай добре почувається перед камерою. А якщо людина ще й невпевнена в собі, має сумніви щодо зовнішності — тут треба бути особливо уважною.

По-друге, дуже важливо одразу показувати перші кадри. Бо всі насправді гарні, питання лише в ракурсі та акцентах. Я стараюсь насамперед продемонструвати найвигідніше: світло, фокус, риси. І коли людина бачить: «О, це справді я, і я справді класна», — вона розслабляється.

Ну і за 15 років я пам’ятаю, може, одну-дві зйомки, де не вдалося розслабити людину. Це було ще на самому початку. Взагалі комусь потрібно 10–15 хвилин, а комусь і 30–40, але зрештою розкриваються всі. Є свої фішки. Наприклад, як тільки починаєш сипати компліментами, люди автоматично розслабляються. А ще дуже працює простий, трохи дурнуватий гумор. Не інтелектуальний, а саме такий, «приземлений», який знімає напругу. От нещодавно була зйомка юридичної компанії. Один чоловік — дуже гарний, але серйозний. І от він випадково усміхнувся, я встигла це зняти. Потім кажу: «Вам так пасують зуби». Це жарт, який я повторюю вже років 15, завжди ніби ненароком, ніби просто ляпнула. Але він працює безвідмовно. Усі регочуть, і напруга одразу спадає. І ще один жарт, який завжди заходить: «Класний кадр! Але, здається, на обкладинку колекторської компанії. А тепер давайте по-нормальному».

Ці штуки прості, але вони викликають емоцію. Це не про те, щоб вразити когось інтелектуальним гумором. Розслабила — чудово. Людям байдуже, наскільки ти розумна. Їм важливо, щоб поруч було легко.

— Які помилки найчастіше роблять новачки в організації комунікації або вже під час зйомки?

Найчастіша помилка — не показувати кадри замовнику під час зйомки. Часто чую: «Я поки не покажу, бо без обробки ще не те». Але це хибний підхід і в індивідуальних, і в рекламних зйомках. Поясню чому. Дуже часто сприйняття фотографа й клієнта абсолютно різне. Наприклад, мені може шалено подобатися твій профіль, а ти його ненавидиш. Або я підкреслю щічки, бо вони мені здаються милими, а людина просить їх приховати.

У мене так зі щелепами — я просто обожнюю чітку, квадратну лінію. Є дівчата, в яких дуже виразна форма обличчя, і це для мене естетично ідеально. А багато хто, навпаки, просить це замаскувати. Тому найпростіше — це звірятись із людиною в процесі, разом шукати ракурси, обговорювати. Відсутність комунікації — це головна проблема. Але якщо діалог є, то все інше вже вирішується.

— Часто є страх: «У мене немає камери, тільки смартфон, значить, про рекламну зйомку можна забути». Ти викладаєш мобільну фотографію, тому точно знаєш: це хибне уявлення чи ні? І в яких випадках мобільна зйомка справді може бути повноцінним інструментом для комерційного проєкту?

Завжди, коли йдеться про диджитал, мобільна зйомка цілком працює. Якщо контент створюється для соцмереж, то телефон часто навіть краще, ніж камера. Це повноцінний, зручний і дуже гнучкий інструмент.

Буквально сьогодні зранку в мене була консультація з дуже крутою SMM-спеціалісткою. Вона працює в клініці й каже: «Телефону вже замало, хочу купити дорогу камеру». Ми почали розбиратися. Окей, якість зображення буде кращою, але чи це вплине на продажі? Ні. А от швидкість видачі матеріалу зменшиться: більше зйомки, більше обробки, монтаж на комп’ютері, перенесення файлів — усе це складніше й повільніше.

У результаті камера дає «красивішу» картинку, але гірше закриває завдання. А телефон, навпаки, швидкий, адаптивний, зручний. Для соцмереж це критично. Це телефонна історія, а не про «важку артилерію».

— Які три речі точно важливі ще під час навчання, якщо хочеш працювати у цій сфері? Який мінімум дій дає максимум розуміння й досвіду?

Перше — вести інстаграм. А точніше, бути присутньою в соцмережах загалом. Це справді важливо.

Друге — бути чесною. Не намагатися виглядати всезнайкою. Якщо надходить запит на зйомку, якої ти ще не робила, краще щиро сказати: «У мене поки немає такого досвіду, але можу запропонувати тестовий фотосет». Можна поставити нижчу ціну, щоб це було справедливо, і просто показати, що ти вмієш.

Так роблю й зараз. Наприклад, якось до мене звернувся алкогольний бренд Aznauri, а всі архівні вінчестери якраз полетіли — попередні роботи були втрачені. Я запропонувала: «Надішліть одну пляшку, я зроблю вам кілька кадрів на білому й темному фоні — подивитесь, чи підходить». Це по-чесному. І працює краще, ніж просто казати на словах: «Я зможу».

Тож третє — перш ніж погоджуватись на складну зйомку, особливо предметну (а це окремий жанр і виклик), краще спробувати зняти щось подібне самостійно. Або проконсультуватися з тими, хто вже це робив. Перевірити, чи реально «потягнеш». Це зекономить нерви і клієнту, і собі.

— Які інструменти зараз мастхев для рекламного фотографа? Які програми незамінні у постпродакшені?

Photoshop — це база. Стандартна програма, складна й об’ємна. Її можна вивчати роками, але без неї ніяк.

— А як щодо штучного інтелекту? Використовуєш його у роботі?

Дуже позитивно до нього ставлюсь, але використовую точково — переважно, якщо потрібно щось прибрати з фону чи швидко його заповнити. ChatGPT також застосовую, але не стільки для пошуку, як для структурування й систематизації. Що стосується візуального контенту на основі ШІ — тут усе як із масмаркетом і крафтом. Часто це виглядає дешево, шаблонно, без душі. Але зробити справді унікальну, якісну картинку зі штучним інтелектом можливо. Просто це потребує або дуже високих навичок, або серйозного бюджету. І тут завжди виникає питання доцільності: витратити 3–4 тисячі доларів на візуал, який принесе клієнту 100 — чи є в цьому сенс? Тому я використовую ШІ лише там, де він реально дає результат.

— Як тренувати свою «надивленість»? Що допомагає розвивати смак, краще бачити світло, композицію, стиль?

Живопис, якісний кінематограф, інтерес до робіт інших фотографів — це головні джерела. Просто постійно дивитись і аналізувати. Насичуватись візуально.

— А є у тебе улюблені фотографи чи візуальні референси, до яких ти звертаєшся? Хто тебе надихає?

З референсами в мене індивідуальна історія: я не стежу за конкретними авторами, а підбираю зображення під запит. Це можуть бути як новачки, так і досвідчені, для мене головне не ім’я, а зміст.

Але якщо говорити про улюблених — я обожнюю Девіда ЛаШапеля. Власне, саме з нього для мене почалась рекламна зйомка. Його роботи надзвичайно сильні з точки зору теорії кольору.

Люблю також Енні Лейбовіц, вона точна й майстерна у портреті.

Брессон — геніальний жанровик, його ідеї та композиції дуже сильні. І Хельмут Ньютон — завжди був дуже самобутнім, зі своїм стилем і безкомпромісним поглядом.

— У тебе є фірмові прийоми в зйомці? Наприклад, певне світло, композиція, кольори, настрій, обробка. Що формує твій почерк?

Мабуть, щось таки є, бо друзі, які розбираються у візуалі, часто впізнають мої зйомки. Кажуть: одразу видно, що це знімала я. Напевно, це про кольори в обробці й характерне світло. Я дуже не люблю «брудне» світло.

Мені близька естетика сучасного голлівудського кіно — попсового, масового, але візуально неймовірного. Типу «Дедпула»: що б там не відбувалося за сюжетом, його просто приємно дивитись через світло й колір. Або «Шпигунський міст», «Ножі наголо» — ідеальне світло, ідеальні кольори. От така картинка — це моє.

— Комерційна фотографія — це постійний стрес, дедлайни, очікування, іноді повна відсутність творчості. Як ти себе підтримуєш у формі й що допомагає не вигорати, коли зйомок багато, а для душі часу немає?

Перше, що тримає — це дохід. Урешті-решт, це робота. Друге — підтримка: консультанти, психологи, коханий, собачка, кіт, марафони.

А ще ця примарна думка: «От зараз закрию проєкт, дороблю бекграунд, і буду лежати собі десь на Балі, плювати в стелю». Це, звісно, навряд чи трапиться, але сама думка про це гріє.

— Якщо не відповіли, відмовили або робота «не зайшла» — як із цим бути? Ти колись стикалась із ситуаціями, коли вкладалась у проєкт, а клієнт був незадоволений? Як виходила з цього?

Так, траплялось. Здається, чотири рази.

Один випадок завершився мирно: через два дні замовниця вибачилась і пояснила, що весь місяць у неї хворів собака, вона була не в гуморі й просто зірвалась. У результаті залишилась дуже задоволена.

Був і кумедний випадок. Моя знайома порадила мене чоловікові своєї сестри. Він ще до зйомки намагався вибити знижку, я не погодилася. Увесь тиждень до зйомки я ходила з відчуттям, що не хочу це брати, але не знала, як відмовити. У результаті після зйомки всі були суперзадоволені, аж поки не настала черга фінального платежу. Я їм нагадала про доплату, і тут раптово зʼявились претензії до зйомки. Я відповіла: «Окей, не обираю фото, не обробляю, доплату не треба. Завершимо співпрацю». І одразу: «Ні-ні, нам потрібні оброблені!», — «Ні, ми вже закрили питання». Це був єдиний раз, коли я заблокувала клієнта. Але навіть тоді він отримав більше, ніж оплатив, тому совість чиста.

Ще був один випадок, але справа була не в тому, що замовнику не сподобався результат, а в повній дискомунікації між ним, агенцією і мною.

Це була зйомка для бордів. За технічним завданням мав бути сонячний день. Я одразу просила виділити 45 хвилин у перерві продакшену, цього було б достатньо. Але мені сказали: «Ні, це замало, знімемо в кінці зміни». У підсумку мені залишили 10 хвилин. На вулиці вже темно, пішов дощ, машина мокра, моделі змерзли. Світлом усе витягнули, але це був той ще треш. Не розумію, чому не можна було дати 40 хвилин удень, а довелось знімати вночі в таких умовах. Потім була довга серія правок — тижні два, десь п’ять раундів. Замовник врешті залишився задоволений, але з агенцією ми більше не співпрацюємо. І я не шкодую, бо такий формат роботи точно не мій.

Також була ситуація, яка якраз про комунікацію, і вона трапилася буквально в перші декілька років моєї роботи. Це були перші комерційні замовлення. Замовницею була дівчина, яка, як я зрозуміла, на той момент переживала через зміни у зовнішності й почувалась некомфортно в кадрі. Я завжди знімала з акцентом на портрети, і тоді робила багато крупних планів. А вона очікувала зовсім інший підхід: щоб в кадрі було більше інтер’єру, а вона сама десь на його тлі, менш помітно. Ми не проговорили це до зйомки, я не показувала всі кадри одразу, і в результаті вона розчарувалась. Здається, я тоді повернула частину грошей або доробляла щось в обробці. Це був класичний приклад, як відсутність комунікації може все зіпсувати.

Після тієї історії я виробила для себе правило: не відпускати людину, поки вона не скаже не просто «норм», а «о так, це саме те, що я хотіла». Іноді це означає довше шукати світло, ракурс, подовжити оренду студії своїм коштом або не брати оплату за зайвий час. Але результат має бути не просто «ок», а справді влучний.

— А чи є щось, від чого ти принципово відмовляєшся? Від певних замовлень, тем, умов чи ставлення до тебе?

Я відмовляюсь не від тем чи форматів, а лише від людей. Буває, що після якоїсь співпраці я точно розумію: з цією людиною більше не працюватиму. Або працюватиму тільки за подвійну оплату. Якщо не брати до уваги очевидне, то суперечливі чи аморальні проєкти мені майже не траплялись. Але бувають клієнти, після яких я беру замовлення тільки з передоплатою або не беру взагалі.

— Є речі, які не розказують на курсах, не показують на ютубі. Що ти зрозуміла лише з досвідом і хотіла б знати раніше?

Та багато чого. Насамперед уважність до деталей і тонкощі комунікації. Але суть у тому, що ці речі все одно треба прожити. Тепер я намагаюся максимально передавати цей досвід: і на курсах, і в інстаграмі, наскільки це можливо. Проте є моменти, які я б хотіла знати раніше, але, якби дізналася тоді, вони не були б такими цінними.

Наприклад, питання комунікації. Я справді вважаю, що ці речі треба не просто почути, а усвідомити на власному прикладі. Бо будь-яке знання — це збірка досвіду. Той, хто сам пройшов через десятки ситуацій, зібрав, протестував, відчув, той передає не просто інформацію, а розуміння. А це вже зовсім інший рівень. Тому головне не боятися пробувати, помилятися, відчувати. Знання набуває сили, лише коли ти його прожив.

— Ну і отже, що б ти сказала собі 23-річній, у день першої зйомки?

Не витрачай марно гроші.

Не треба одразу скуповувати всі об’єктиви. Залиш собі на їжу. Все нормально, все буде. А взагалі я б нічого не змінювала. Хіба що не запроцьовувалась би так. Я себе дуже зносила. Починала з повного завантаження, без перебільшень, 7–13 зйомок на тиждень. І так 8 років без вихідних. Це був ненормальний режим. Я завжди залишала час на дії, але не залишала часу подумати перед тим, як діяти. А це важливо.

Нормальний, стабільний дохід без вигорання прийшов тільки після першого локдауну, коли вперше з’явився час просто сісти, переосмислити, виспатися. А системно й спокійно працювати я почала, мабуть, лише рік-півтора тому. Коли з’явилась структура, розуміння, як усе має працювати. Бо системності довго не було. І це гальмувало не якість зйомки, а мій розвиток як фахівчині, як бренду.

---

Цей матеріал є частиною проєкту UA Creatives, який створили студенти Навчально-наукового інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Більше — за посиланням.